Мистецтво 9 клас

Реалізм в образотворчому мистецтві Франції (Г. Курбе, 0. Дом'є, Ж. Ф. Мілле).

Розвиваючись у багатьох країнах, романтизм усюди здобував яскраву національну своєрідність, обумовлена власними історичними умовами й національними традиціями. Перші ознаки романтизму з'явилися майже одночасно в різних країнах. Наприкінці 18-початку 19 ст. риси романтизму в різній мері вже властиві: у Великобританії - мальовничим і графічним добуткам швейцарця И. Г. Фюслі, у яких крізь класициську ясність образів проривається похмурий, витончений гротеск, і перейнятому містичним візіонерством творчості поета й художника У. Блейка; в Іспанії - пізнім роботам Ф. Гойї, виконаним невтримної фантазії й трагічного пафосу, жагучого протесту проти національного приниження: у Франції - створеним в революційні роки героїчно-схвильованим портретам Ж. Л. Давида, раннім напружено-драматичним композиціям і портретам А. Ж. Гро, пронизаним мрійливим, трохи екзальтованим ліризмом роботам П. П. Прюдона, а також що суперечливо сполучає романтичні тенденції з академічними прийомами добутків Ф. Жерара.

Найбільш послідовна школа романтизму зложилася у Франції в період Реставрації й Липневої монархії в завзятій боротьбі з догматизмом і відверненим раціоналізмом пізнього академічного класицизму. Виражаючи протест проти гноблення й реакції, багато представників французького романтизму прямо або побічно виявилися пов'язаними із соціальними рухами 1-й половини 19 в. і нерідко піднімалися до справжньої революційності, що й визначило діючий, публіцистичний характер романтизму у Франції. Французькі художники реформують мальовничо-виразні засоби: динамізують композицію, поєднуючи форми бурхливим рухом, використають яскравий насичений колорит, заснований на контрастах світла й тіні, теплих і холодних тонів, прибігають до блискаючій і легкої, нерідко узагальненого манері листа. У творчості засновника романтичної школи Т. Жеріко, що ще зберігали тяжіння до класициських образів, уперше у французькому мистецтві виражений протест проти навколишньої дійсності й бажання відгукнутися на виняткові події сучасності, які в його добутках втілюють трагічну долю сучасної Франції. В 1820-х рр. визнаним главою романтичної школи став Э. Делакруа. Відчуття причетності до великих історичних подій, що змінюють особу миру, звертання до кульмінаційних, драматично гострим темам породили пафос і драматичне розжарення його кращих добутків. У портреті головним для романтиків стало виявлення яскравих характерів, напруги духовного життя, скороминущого руху людських почуттів; у пейзажі - замилування міццю природи, одухотвореною стихією світобудови. Для графіки французького романтизму показове створення нових, масових форм у літографії й книжковій ксилографії (Н. Т. Шарле, А. Деверіа, Ж. Жигу, пізніше Гранвиль, Г. Дорі). Романтичні тенденції властиві й творчості найбільшого графіка О. Домье, але особливо сильно вони виявилися в його живописі. Майстри романтичної скульптури (П. Ж. Давид д'анже, А. Л. Бари, Ф. Рюд) від строго тектонічних композицій перейшли до вільного трактування форм, від безпристрастності й спокійної величі класициської пластики - до бурхливого руху[6, c. 189-190].

У творчості багатьох французьких романтиків виявилися й консервативні тенденції романтизму (ідеалізація, індивідуалізм сприйняття, що переходять у трагічну безвихідність, апологію середньовіччя й т.п. ), що приводили до релігійної афектації й відкритого прославляння монархії (Э. Девериа, А. Шеффер і ін.). Окремі формальні принципи романтизму широко використали й представники офіційного мистецтва, еклектично, що з'єднували їх із прийомами академізму (мелодраматичні історичні картини П. Делароша, поверхнево-ефектні парадні й батальні добутки О. Верні, Э. Месонье й ін.).

Історична доля романтизму у Франції була складною й неоднозначною. У пізній творчості його найбільших представників чітко виявилися реалістичні тенденції, почасти закладені вже в самій романтичній концепції характерності реального. З іншого боку, романтичним віяннями в різній мері була захоплена рання творчість представників реалізму у французькому мистецтві - К. Коро, майстрів , Г. Курбе,Ж. Ф. Мілле, Е. Мане. Містицизм і складний алегоризм, часом властивому романтизму, знайшли наступність у символізмі (Г. Моро й ін.); деякі характерні риси естетики романтизму знову виявилися в мистецтві модерну й постімпресіонізму

Сергій Іванович Васильківський   (1854 - 1917)

Сергій Іванович Васильківський народився 7 жовтня 1854 року у мальовничому місті Ізюм Харківської губернії, в сім'ї писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині було особливо благодатним для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергію інтерес до української старовини, а мати — любов до народних пісень і фольклору.
  1861 року батьки Сергія переїхали до Харкова, головного культурного центру Слобожанщини. Перші навички в мистецтві Васильківський одержав у Харківській гімназії від учня Карла Брюллова у Петербурзькій Академії мистецтв — Дмитра Безперчого. В роки навчання молодий митець мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета В. Александрова, в якій були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, що справили на нього глибоке враження.
  У 1876—1885 роках Васильківський навчався у пейзажному класі Петербурзької Академії Мистецтв у М. К. Клодта (1832—1902) і В. Д. Орловського (1842—1914). Успішне навчання доповнювалося враженнями від виставок передвижників та поїздок на батьківщину.
  1879 року за етюд з натури Васильківський одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. 1883 року, виконавши навчальну програму, молодий Сергій часто подорожував по Україні і створив ряд відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці» (1885, не збереглася) — велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.
  У березні 1886 року Васильківський виїхав за кордон, де познайомився з колекціями художніх музеїв. Художник удосконалив майстерність, користуючись порадами В. Орловського та І. Похитонова, які жили в той час у Парижі. Васильківський багато працював і виставляв свої твори у Паризькому салоні.
  Спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1 340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Художник Васильківський залишив по собі гідний набуток для українського мистецтва — майже 3 000 робіт, в останні дні життя півтори тисячі з них передав Харківському художньому музею (більшість загинула в роки Другої світової війни); зараз в музеях і приватних збірках нараховують біля 500 його творів.
           

Романтичний живопис в Англії (Т. Гейнсборо, К Лоррен).

Романтизм - широкий ідейний і художній напрямок у західній і російській культурі, що охопила всі види мистецтва й гуманітарну науку наприкінці XVІІІ - початку XX в., як реакція на результати Великої Французької революції й тверді раціоналістичні канони століття Освіти, молодого буржуазного суспільства взагалі.

Романтики  виявляли велику цікавість до фольклору, демократичним, народним явищам середньовічної й ренесансної культури, нерідко ідеалізуючи їх і успадковуючи з них не стільки похмуру сторону, скільки казковий елемент, дух карнавальної вільності, схильність до гротеску.

Романтизм як загальне світовідчування, властиве переважно молоді, як прагнення до ідеалу й творчої волі дотепер постійно живе у світовому мистецтві.

У Великобританії в першій половині 19 ст. деякою близькістю до французького романтизму й разом з тим самобутністю, яскраво вираженою реалістичних тенденцією відзначені пейзажі Дж. Констебла й Р. Бонингтона, романтичною фантастикою й пошуками свіжих виразних засобів - пейзажі У. Тернера. Релігійно-містичними устремліннями, прихильністю до культури середньовіччя й Раннього Відродження, а також надіями на відродження ремісничої праці відрізнявся пізньоромантичний рух прерафаелітів (Д Г, Россетти, Дж. Э. Миллес, X. Хант, Э. Берн-Джонс і ін.).  

Романтизм став першим художнім напрямком, у якому з усією визначеністю виявилося усвідомлення творчої особистості як суб'єкта художньої діяльності. Романтики відкрито проголосили торжество індивідуального смаку, повну волю творчості. Надаючи самому творчому акту вирішальне значення, руйнуючи перепони, що стримували волю художника, вони сміло зрівнювали високе й низинне, трагічне й комічне, повсякденне й незвичайне.

Романтизм захопив всі сфери духовної культури: літературу, музику, театр, філософію, естетику, філологію й інші гуманітарні науки, пластичні мистецтва. Але разом з тим він не був уже тим універсальним стилем, яким був класицизм. На відміну від останній романтизм майже не мав державних форм свого вираження (тому він не торкнувся істотно архітектуру, вплинувши в основному на садово-паркову архітектуру, на зодчество малих форм і на напрямок так називаної псевдоготики). Будучи не стільки стилем, скільки суспільним художнім рухом, романтизм відкривав дорогу подальшому розвитку мистецтва в 19 ст., що проходили не у формі всеосяжних стилів, а у вигляді окремих плинів і напрямків. Також уперше в романтизмі не була повністю переосмислена мова художніх форм: у відомій мері збереглися стильові основи класицизму, істотно видозмінені й переосмислені в окремих країнах (наприклад, у Франції). При цьому в рамках єдиного стильового напрямку одержала більшу волю розвитку індивідуальна манера художника.

ГЕЙНСБОРО (Gainsborough) ТОМАС, крещен 14 мая 1727г. в Англии (Садбери, Суффолк). Английский живописец, один из крупнейший портретистов и пейзажистов 18 века. Гейнсборо в 13 лет уговорил отца отпустить его в Лондон учиться ремеслу пейзажиста. Систематического художественного образования, однако, не получил. В 1740-х гг. некоторое время учился в Лондоне у французского гравера Ю. Гравело, познакомившего его со стилем французского рококо. Значительное влияние на становление собственной манеры Гейнсборо оказала живопись А. Ватто и знакомство с голландским пейзажем 17 века, особенно Я. Вейнантсом и Я. Рейсдалом. В 1746 г. в Лондоне женился на Маргарет Бер, внебрачной дочери герцога де Бофор. Вскоре после этого вернулся в Садбери, в 1752 г. обосновался в Ипсуиче. Ранние портреты Гейнсборо представляют собой небольшие композиции, изображающие в пейзаже группы мирно прогуливающихся и отдыхающих провинциальных помещиков, их жен и детей ("Портрет Р. Эндрюса с женой", около 1749 г., Галерея Тейт, Лондон; "Мистер Браун с женой", 1754/55 г.). Мягкому и ясному душевному складу людей на портретах Гейнсборо по настроению родственны ранние пейзажи мастера, солнечные и свежие ("Сад Гейнсборо", "Корнардский лес", 1748 г., Национальная галерея, Лондон). В 1759 г., в поисках более широкого круга заказчиков, Гейнсборо переезжает в Бат, модный курорт, где в его мастерскую вскоре устремилась респектабельная публика. Художник работает в имениях столичных аристократов; во время работы в усадьбе Уилтон он был поражен хранившимися там работами Ван Дейка, знакомство с которыми стало поворотным моментом его творческого развития. В Бате завязалась дружба Гейнсборо, ценителя и знатока музыки, с композитором Абелем и многими музыкантами ("Портрет Абеля", около 1777 г.; "Портрет музыканта Фишера", около 1788 г., Бекингемский дворец, Лондон). Неоднократно он портретирует своего друга — актера Гаррика. С 1761 г. регулярно выставляется в Лондоне, в 1768 г. избирается членом-учредителем Королевской Академии. В 1774 г. окончательно переезжает в Лондон, где король Георг III оказывает ему покровительство и явное предпочтение перед его соперником Джошуа Рейнолдсом. В 1784 г., рассорившись с Академией, президентом которой был Рейнолдс, Гейнсборо перестает высылать свои картины на ее выставки. Стремясь угодить весьма утонченным вкусам аристократической публики, Гейнсборо вырабатывает парадный и элегантный "большой стиль", в значительной мере основанный на изучении произведений Ван Дейка. Причем в образах картин Ван Дейка Гейнсборо, прежде всего, воспринимает тонкую одухотворенность и интеллектуальность. Особым лиризмом и изяществом отмечены женские и юношеские образы на портретах Гейнсборо ("Голубой мальчик" — портрет Дж. Бартола, около1770 г., Сан-Марино; "Портрет дамы в голубом", 1770-е гг., Эрмитаж); двойные портреты — воплощение нежной дружбы ("Утренняя прогулка" – портрет У. Хэллета с женой, 1785 г., Национальная галерея, Лондон; "Портрет Элизы и Томаса Линли", 1768 г.). Героям Гейнсборо присущи душевная утонченность, еле уловимые движения чувств, способность мечтать в уединении, на лоне природы, в кругу близких. Этой "преданностью мечтам" и искренностью чувства картины Гейнсборо близки литературе английского сентиментализма последних десятилетий 18 века. Изысканностью и виртуозной легкостью, создающей впечатление воздушности и мгновенности исполнения, отличается живописная техника в зрелых работах Гейнсборо. Он не акцентирует объема, его фигуры всегда легки и подвижны даже в самых спокойных состояниях. Он свободно набрасывает на холст чистые, звучные, словно переливающиеся одна в другую краски. Мазки, очень длинные или короткие, мелкие, то пересекаются, то образуют изломы, то ложатся параллельно, оказываясь как бы смещенными по отношению к границе формы. Такая точно рассчитанная приблизительность мазка на расстоянии от холста превращается в живое мерцание взгляда, в трепет губ, легкое колебание складок ткани. Излюбленные художником холодные голубые тона оттеняются перламутровыми переливами, гармонией оливково-серых, зеленых и серебристых тонов, необычайно богатых по звучанию. Хотя заказы на портреты не иссякали, Гейнсборо пишет и пейзажи, полные ностальгии по несуетному, тихому, наивно-трогательному и прекрасному миру ("Водопой"). Много времени отдает пейзажному рисунку, работая черным мелом, пером, кистью и акварелью, иногда по покрытым лаком листам. Охотно использует новые сорта бумаги и экспериментирует с новыми материалами, исполняет серию офортов и акватинт. Чтобы добиться необычных световых эффектов, смастерил "волшебный фонарь" с цветными стеклами. В последние годы Гейнсборо охотно писал "воображаемые сцены". В основном это идеализированные портреты крестьянских детей и крестьян ("Девочка с поросятами", 1782 г., собрание Хауарда; "Девочка, собирающая грибы", собрание Уорда) — мягкие, нежные, даже несколько сентиментальные, они напоминают образы Мурильо, одного из любимых художников Гейнсборо. Умер Томас Гейнсборо в Лондоне 2 августа 1788 г. в возрасте 61 года.

К. Лоррен (1600—1682)

 В живописи XVII века празднует свой триумф свет. Он волшебно преображает все в картинах Вермеера и Веласкеса, наполняет тайной образы Рембрандта, выхватывает из мрака мощных героев Караваджо. Свет царит и в пейзажах Клода Лоррена — золотистый и ясный свет солнца и разума.

 Настоящее имя художника — Клод Желле. Он был выходцем из французской Лотарингии и, подобно своему великому соотечественнику Н. Пуссену, почти всю жизнь провел в Италии, где и получил свое прозвище «лотарингский» — по-французски «лоррен». Пребывание в Италии не помешало Лоррену остаться подлинно французским живописцем, вторым после Пуссена мастером французского классицизма. Вместе с тем оба художника не случайно обрели в Италии свою вторую родину. Рим привлекал их не только как крупнейший художественный центр Европы, в котором, как в горне, выплавлялись главные стили эпохи. Все их искусство питалось живыми образами Италии. Страна величественной и благожелательной к человеку природы, наполненная воспоминаниями об античном прошлом, Италия казалась специально созданной для классицизма с его мечтой о гармонии и антично-ренессансными идеалами. Но если Пуссен сочетал в своих героических образах драматическое и лирическое начала, человека и природу, то Лоррен был чистым лириком и чистым пейзажистом. В его пейзажах всегда царит безмятежный и лучезарный покой, они неизменно звучат на один пасторально-идиллический, или, выражаясь термином Пуссена, «лидийский» лад.

Художник не может обойтись без мифологических персонажей, ибо он не просто пишет натурный мотив, но создает возвышенные и универсальные по смыслу образы. (Даже когда он изображает пастухов под деревьями, это не современные крестьяне, а персонажи буколик Вергилия.) Однако его фигурки почти незаметны на фоне величественной и прекрасной природы. Как бы ни называлась картина Лоррена — «Похищение Европы», «Троянские женщины жгут флот» или «Отдых на пути в Египет», — герои художника одинаково грациозны и величаво-спокойны, кажется, их назначение — вносить в природу недостающую «человечность». Подлинные события, реальные и мифологические, происходят среди природы. Перед зрителем открываются широкие панорамы с царственными, поистине «библейскими» деревьями, на фоне холмов и долин, замкнутых на горизонте плавной линией гор; с рощами, стадами, селениями, средневековыми крепостями и неизменными античными руинами (таковы, например, эрмитажные картины Лоррена «Полдень», «Утро» и «Вечер»). Второй характерный тип пейзажей Лоррена — морской; это бухты и гавани с неподвижной или вспененной легким ветром водой, парусниками, лодками, фигурками людей, скалами и стоящими прямо у воды храмами, а иногда изображение бухты сочетается с многоплановыми ландшафтами (эрмитажное «Утро в гавани» или «Похищение Европы» в ГМИИ). Если первый тип пейзажей воспроизводит в основном виды римской Кампаньи, то второй более фантастичен и «сочинен». Впрочем, все работы Лоррена основаны на неустанном изучении и поэтическом созерцании живой природы, и все «сочинены» в соответствии с эстетикой классицизма. Художник дополняет реальный мотив «недостающими» деталями и организует его по законам «золотого сечения». Эта организация натуры лишена, однако, у Лоррена холодной рассудочности, характерной для последующего академизма. Художник XVII века, он обладал еще подлинно универсальных видением, которое органично, «изнутри» преображает частный мотив в подобие разумно устроенного и гармоничного космоса. Отсюда — подлинное величие его «видов», широта их пространства и ритмов. Но главное своеобразие Лоррена — в сочетании величия с мягкостью и романтизмом, с мечтательной, окрашенной в легкие меланхолические тона поэзией. Свой лиризм художник воплощает в основном с помощью света. Свет смягчает твердые и плотные формы и четкие контуры классицистической живописи. Листва у Лоррена трепещет в лучах солнца, окутанные в полумрак скалы с деревьями и замками кажутся таинственно-зыбкими и подлинно сказочными, нежно-сиреневые горы на горизонте становятся родственными светящимся облакам, вода в заливах и реках загорается глубокими синими или изумрудными тонами. Благодаря разному освещению меняются и колорит, и настроение картины, в этом смысле свет — подлинный герой лорреновской живописи. Многие его пейзажи — это поэтические сюиты на тему времен суток, таковы находящиеся в Эрмитаже «Утро в гавани» с его ясным, резким и прохладным утренним светом, погруженный в золотое марево «Полдень» или элегически-угасающий «Вечер».

 Замечательная страница творчества Клода — пейзажные рисунки, изображения ландшафтов, рощ или отдельных деревьев, составляющие как бы натурную основу его искусства. В них сохраняется непосредственность восприятия природы, во многом утраченная в живописи. Современному зрителю эти рисунки особенно близки своей обобщенностью, свободой и вдохновенной скорописью стиля. Выполненные бистром, тушью, сангиной или карандашом, они основаны на сочетании четких линий со свободно положенными пятнами краски. Градации черных и белых тонов создают ощущение солнечного света, трепета и дыхания природы, богатства ее жизни. Но сквозь мягкую форму как бы проступают непоколебимые контуры «большого» стиля: в рисунке особенно ясно видна естественная, непреднамеренная масштабность видения Лоррена.

 Творчество Клода Лоррена приобрело еще при его жизни необыкновенно широкую популярность. Среди его заказчиков были короли, папы и кардиналы, в том числе знаменитый Ришелье. Художники подражали его стилю, и Лоррену пришлось даже для «защиты авторских прав» создать специальный альбом с графическими воспроизведениями своих работ (так называемый «либер веритатис»).

 В историю европейской живописи Лоррен вошел как один из основателей пейзажного жанра. Его образы остаются также примером воплощения вечно манящей человека мечты о гармонии с природой. Недаром именно лорреновское полотно «Атис и Галатея» казалось трагическим героям Достоевского символом утраченного «золотого века».

Контрасти романтизму і реалізму.

На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема в Росії особливість цього стилю полягала в простоті, наближеній до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) - арх. А. Вороніхін; ансамблі Васйлівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) - арх. Тома де Томон.

Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов´язана з піднесенням ампіру (від франц. impire - імперія) - стилю в архітектурі і мистецтві перших трьох десятиріч XIX ст., основу якого становили традиції величної архітектури Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність, військові перемоги держави, владу імператора Найкраще ці ідеї відбивалися у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Архітектурні споруди були прикрашені орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів та фантастичних тварин.

Під впливом французького згодом вирізняється російський ампір - художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури. Згодом класицизм і надмірно пафосний ампір увійшли в протиріччя з національними художніми традиціями різних країн. Жорстка нормативність класицизму, схематизм художніх образів, спрощеність естетичних оцінок згодом виявилися недостатніми в мінливому світі XIX ст. Саме це привело до піднесення нової течії - романтизму.

Романтизм (від. франц. romantisme - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди Чарльз-Гарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзо-тичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму - велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур - відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум´яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) - палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості "Пліт Медузи". Е. Делакруа (1798-1863) -лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах").

Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський - фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Коистебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя- і-Лусьєнтес).

Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефї). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій.

На відміну від романтизму реалізм - це мистецтво "втрачених ілюзій", жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme - дійсний) -напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х років XIX ст. Найповніше він був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака (1799-1850) і Стендаля (1783-1842), в Англії - Ч. Діккенса (1812-1870), в Росії -Л.Толстого (1828-1910), Ф.Достоевського (1821-1881). Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, а згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова.

Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не красу, а правду. їх творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв´язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Реалізм вводить новий принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяє митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу "темного царства" "принижених і скривджених", що було "звичайною історією" для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію. Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.

Провідне місце в літературі XIX ст. посів прозовий роман. Саме цей жанр давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років його життя, розробляти декілька сюжетних ліній. В англійській літературі провідниками реалізму були Ч. Діккенс ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей"), У. Теккерей ("Ярмарок суєти"). Вони змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами.

Європейської слави здобула творчість французького майстра реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам "Червоне і чорне" і "Пармський монастир". О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об´єднавши свої твори циклом "Людська комедія". Йому по праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. Не меншою популярністю користувалися романи Г. Флобера ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів"). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л. Толстой ("Війна і мир", "Анна Кареніна"), Ф. Достоєвський ("Злочин і покарання").

Високого розвитку реалізм досяг в образотворчому мистецтві. У 1870 р. в Санкт-Петербурзі було створено Товариство пересувних художніх виставок (1870-1922). Своєю творчістю "передвижники" започаткували нову естетичну програму, основу якої становили психологізм, виразність засобів, реалістичне зображення подій вітчизняної історії, типові образи людей та природи. Художники-передвижники працювали в різних жанрах: портрет, пейзаж, побутовий живопис, історичні сюжети та ін. У 1880-1890-х роках внаслідок кризи соціально-побутового жанру став домінувати жанр салонного портрету і пейзажу (К. Коровін, І. Левітан, В. Полєнов).

На середину XIX ст. реалізм був представлений багатьма національними та стилістичними варіантами, проте всім їм були притаманні однакові ознаки: достовірність, уважне дослідження навколишнього світу, ствердження естетичної цінності повсякденного життя, показ дійсності у часовому вимірі.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734—1753 pp. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В 1741—1744 pp. був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 р. з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 р. деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У 1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758 р. У 1759—1768 pp. викладав у Харківському колегіумі. В 1768 р. був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні більш ніж 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

Г. Сковорода визнавав вічність матерії, об'єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях просвітництва — критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г. Сковорода виклав у творах «Сад божественных песней» (1756) та «Басни Харьковскія» (1774).

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була першим твором нової української літератури, написаним народною мовою. Її джерела — народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси — інтермедії, які виконувалися між актами спектаклю і користувалися великою популярністю. Суть інтермедії полягала в показі складних проблем суспільного життя (релігійних утисків, сваволі та зажерливості панів тощо) через збільшувальне скло сатири та гумору. Характерними ознаками цих п'єс були народна мова, насичена прислів'ями та приказками; динамічність сценічної дії; жвавий діалог акторів тощо. Поява інтермедій свідчила про розвиток українського театрального мистецтва в руслі європейської традиції, адже еквівалентом української інтермедії були того часу комедія дель арте в Італії, фарси — у Франції, інтерлюдії в Англії. Донині збереглося понад 40 інтермедій. Непересічне значення інтермедій полягає в тому, що вони вивели на сцену українську пісню та мову.

Розвивається і вертепна драма — старовинний український народний ляльковий театр. Перша згадка про вертеп датується 1666 р. Як правило, вертепна драма поділялася на дві частини: релігійну, в основі якої лежав біблійний сюжет про народження Христа, та світську — трагічні або ж комічні сцени з народного побуту. У другій половині XVIII ст. в Україні зароджується професійний театр. У 1798 р. у Харкові виник перший театр з постійною трупою.

Певні зміни в XVII—XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751—1825), Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

Використовуючи українську народну пісню та традиції київських церковних співів, М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу «Демофонт» та сонату — найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася переважно на релігійній тематиці, якій присвячені більшість з його 30 хорових концертів. Найпопулярнішими були і лишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимська». Яскравою зіркою музичної культури цієї доби був Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного співу, духовний композитор, диригент. Почавши свою музичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знання та вміння в Італії і незабаром став управителем Придворної капели. У творчій спадщині композитора опери «Креонт», «Алкід», «Квінт-Фабій», «Сокіл», «Син-суперник» та понад 100 творів церковної музики.

Поширюються також романси — специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Їхав козак за Дунай» С. Климовського.

Характерною рисою розвитку культури українських земель у XVII—XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. barocco— вибагливий, примхливий) — це стиль у мистецтві наприкінці XVI — в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Які ж причини поширення цього стилю в українських землях? Він значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у другій половині XVII—XVIII ст. На Правобережжі бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. У Гетьманщині та Слобідській Україні під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного конструювання сформувався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву «українського», або «козацького», бароко. Перлинами цього національно забарвленого стилю стали Андріївська і Покровська церкви в Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою поміркованістю в декоративності, виваженістю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним — у скульптурі та живописі.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності.